- Главная
- Казка: «Братики-олівці»
Жив собі червоний олівець. Якось він прокинувся вранці і заходився малювати. А що він був червоний олівець, то й малював усе червоне.
Спершу він намалював червону пташку. Потім він намалював червоний автобус. Потім він намалював червоний кавун. А потім намалював світлофор, на якому горіло червоне світло.
А потім він хотів намалювати жовте курчатко, але не зміг, бо ж він був червоний олівець. І він дуже засмутився. Але червона пташка, яку він намалював, підлетіла до нього й сказала:
— Не журися. Адже в тебе є братик — жовтий олівець. Піди до нього й попроси жовтий колір. Він радо тобі позичить, і ти зможеш намалювати жовте курчатко.
Червоний олівець зрадів, але тут-таки знову засмутився і сказав:
— Але мій братик живе далеко. Як я дістануся до нього? Поки я доберуся, в мене пропаде все натхнення.
— Та ти ж намалював червоний автобус, — сказала червона пташка. — Сідай у нього, і він швидко довезе тебе до твого братика.
Тут червоний олівець знову зрадів, вони з пташкою посідали у червоний автобус, взяли із собою червоний кавун і поїхали.
Їдуть, їдуть, коли це раптом — стоп! Що сталося? А це автобус зупинився перед червоним сигналом світлофора, який червоний олівець намалював уранці.
Що робити? Чекати, поки засвітиться зелене світло й автобус зможе рушити далі? Але як може засвітитися зелене світло, коли червоний олівець міг намалювати тільки червоне? Червоний олівець знову засмутився, але пташка сказала йому:
— Не журися, червоний олівцю. Адже в тебе є ще один брат — зелений олівець. Поклич його, і він залюбки намалює на світлофорі зелене світло, і ми зможемо рушити далі.
— Але як я дістануся до свого брата, зеленого олівця, коли автобус не може їхати? — сказав червоний олівець.
— Не журися, — втішила його пташка. — Я можу злітати до твого братика й привести його сюди. Адже я пташка, вмію літати, і мене світлофори не можуть зупинити.
І от червона пташка полетіла до зеленого олівця. Він одразу ж поквапився до свого брата й намалював на світлофорі зелене світло. Потім вони всі посідали в червоний автобус і дуже скоро дісталися до жовтого олівця.
Ну звичайно ж, жовтий олівець одразу позичив братові свій жовтий колір, і червоний олівець тут-таки намалював пухнасте жовте курчатко.
А потім вони всі заходилися їсти червоний кавун. Але він був м’який, липкий, сік тік по пальцях, і дуже незручно було їсти.
І тут зелений олівець вигукнув:
— Стійте! Я придумав, як цьому зарадити!
Він хутко прималював до червоного кавуна товсту зелену шкірку. І тепер цей кавун стало дуже зручно тримати за цю шкірку. І вони всі із задоволенням його з’їли, а кісточки віддали жовтому курчаткові, щоб і воно поїло.
Але кісточки були великі, а курчатко маленьке, і воно не могло їх проковтнути. І всі засмутилися, що курчатко лишиться голодне. Але тут червоний олівець вигукнув:
— Придумав! Я знаю що робити!
Він намалював жовтому курчаткові червоний гребінець і червону борідку. А зелений олівець намалював курчаткові зелені крильця. А потім вони всі втрьох намалювали курчаткові великий різнокольоровий хвіст. І це вже було не маленьке курчатко, а великий красень-півень. І цей півень залюбки поласував насінинками від кавуна.
Якось чорний олівець дізнався, що його братик, червоний олівець, за допомогою жовтого олівця намалював жовте курчатко. Чорний олівець теж вирішив намалювати курчатко. Але ж він був чорний олівець, і замість курчатка в нього вийшла чорна ворона.
Чорний олівець засмутився. А чорна ворона, яку він намалював, почала кричати:
— Малюй ще! Малюй ще ворон!
— Не хочу я малювати ворон! — сказав їй чорний олівець. — Я он намалював тебе, і глянь, яка ти зла вийшла. Я хочу малювати добрих пташок.
Але ворона почала його боляче дзьобати, щоб він малював ще ворон. І чорному олівцю, хоч-не-хоч, довелося скоритися. Він намалював ще одну чорну ворону. Тепер обидві ворони накинулися на нього, стали його дзьобати й кричати:
— Малюй ще ворон!
Чорний олівець ледь не плакав. Довелося йому малювати чорних ворон ще й ще. І що більше він їх малював, то більше вони насідали на нього, щоб він продовжував їх малювати. І всі ці чорні ворони здійняли такий галас, що чорний олівець ледь не оглух.
Цей гамір почув його братик, білий олівець. Він прийшов до чорного олівця, побачив, що коїться, й спитав:
— Братику мій, чорний олівцю! Нащо ти малюєш усіх цих чорних ворон? Адже тобі самому від цього погано, бо вони не дають тобі спокійно жити!
— Ой, братику! — простогнав чорний олівець. — Якби я міг, я б радо припинив їх малювати! Але ж сам бачиш: вони не дають мені зупинитися, вимагають, щоб я їх малював усе більше й більше!
Білому олівцю стало шкода братика, й він промовив:
— Не журися, братику! Я знаю, як зарадити твоїй халепі. Зробимо так: я відганятиму цих чорних ворон, а ти тим часом намалюй багато-багато чорних паличок.
Братики так і зробили, і чорний олівець намалював багато паличок-патичків. Тоді білий олівець звив із цих патичків гніздечка. А потім білий олівець взяв і намалював у цих гніздечках білі яєчка.
Як тільки чорні ворони побачили ці білі яєчка, то одразу схаменулися і промовили одна до одної:
— Що ж це ми робимо! Ми тут казна-чим займаємось і зовсім забули, що яєчка у гніздах можуть охолонути. А там же наші пташенята!
І ворони тут-таки покинули мучити чорного олівця й посідали у гнізда висиджувати яєчка. І ці чорні ворони вже не були злими, бо згадали, що вони — мами і повинні дбати про дітей. А хто дбає про дітей, не може лишатися злим.
Скоро з цих яєчок вилупилося багато-багато гарненьких чорних вороненят. А двом братикам-олівцям, чорному й білому, так сподобалося малювати разом, що вони вирішили намалювати щось іще. І вони разом намалювали чудове чорне піаніно з чорними і білими клавішами. Братики стали часто грати на цьому піаніно, а вороненята зліталися їх послухати. Вороненятам дуже сподобалася музика, і врешті-решт двоє братиків-олівців навчили вороненят співати.
Жив собі рожевий олівець. Він бачив, як його братики — різнокольорові олівці — малюють, і як їхні малюнки усім подобаються. А найдужче всі були захоплені, коли олівці малювали різнобарвну веселку в небі. Рожевий олівець теж хотів малювати веселку, але був занадто сором’язливий, щоб проситися малювати веселку разом з братиками.
Але красень півень, якого намалювали його братики — червоний, жовтий і зелений олівці — побачив його скруту й сказав:
— Не журися, рожевий олівцю! Давай я тебе розбуджу рано-раненько, до схід сонця, коли твої братики ще спатимуть. Ти спробуєш сам намалювати веселку, й тобі ніхто не заважатиме.
Рожевий олівець пристав на це, і наступного ж таки ранку красень півень кукуріканням розбудив його удосвіта. Рожевий олівець заходився малювати веселку. Він дуже старався, бо хотів, щоб його веселка вигравала всіма сімома кольорами незгірш від тієї, що її малювали його братики. Але ж він був рожевим олівцем і малювати міг тільки все рожеве. І от, замість того, щоб мати кольори червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий, його веселка мала такі кольори: рожевий, рожевий, рожевий, рожевий, рожевий, рожевий, рожевий.
Рожевий олівець, побачивши, що у нього вийшло, дуже засмутився, і не просто засмутився — він був у відчаї. З досади він швиденько, поки ніхто не побачив його невдачі, заштрихував рожеву веселку рожевим кольором. А разом з цим заштрихував і все небо — просто заштрихував, бо вважав, що нічого путнього малювати не вміє.
Аж тут якраз зійшло сонце. Братики рожевого олівця попрокидалися, вийшли надвір, глянули на небо — й аж заніміли з подиву і захоплення: такого гарного сходу сонця вони ж бо зроду не бачили! І вони звернулися до рожевого братика, який, похнюплений, стояв поруч:
— Що це за диво? Рожевий братику, ти не знаєш, хто це зробив? Ти його бачив?
— Це зробив я, — сумно зізнався рожевий олівець. — Ви не сердьтеся на мене, братики, будь ласка. Насправді я хотів намалювати веселку, а вийшло он що.
— Сердитися на тебе? Ну що ти! — відказали братики-олівці. — Ти ж такий подарунок зробив усім нам! Таку красу намалював! Ми й не гадали, що схід сонця може бути таким чудесним!
Рожевий олівець одразу звеселився. А потім братики попрохали його і далі малювати вранішнє небо, бо ніхто з них був на таке не здатен. Рожевий олівець радо згодився. Він і красень півень дуже здружилися, і півник майже щоранку (крім тих ранків, коли небо запинали хмари, й збиралося на дощ) своїм кукуріканням будив рожевого олівця, щоб той малював рожеве світанкове небо всім на радість.
Жовтий олівець жив у місті (це місто братики-олівці колись намалювали і весь час потроху домальовували). Якось жовтий олівець ішов собі по місту і побачив таку картину: трирічний хлопчик переходить дорогу і тягне за собою іграшкову машинку на мотузочку. І начебто все добре — хлопчик переходить дорогу на зелений. Але на табло над світлофором цифри показують, що от-от засвітиться червоне світло. Вже лишаються лічені секунди — чотири… три… дві… — а хлопчик і не думає квапитися, грається собі з машинкою посеред дороги.
Жовтий олівець не роздумував — кинувся до хлопчика й виніс його на тротуар з-під самого носа машини, що рушила, коли їй засвітилося зелене.
— Ти що, правил не знаєш? — став докоряти врятованому хлопчикові жовтий олівець. — Невже тобі ніхто не говорив, що не можна гратися на дорозі?
— Я знаю правила! — гордо відказав трирічний хлопчик. — Дорогу треба переходити тільки на зелений. Я бачив, що горить зелений. А раз так, то все в порядку, можна гратися.
— По-перше, дорога не місце для ігор — ні при зеленому сигналі, ні при червоному, — заперечив жовтий олівець. — А по-друге — там же є табло! Там цифри показують, скільки секунд залишилося до кінця зеленого сигналу! Невже ти їх не помітив?
— Табло? Цифри? — закліпав очима трирічний хлопчик. — Нічого не второпаю. Які ще цифри? Там були тільки якісь кумедні гачечки, які весь час змінювалися, і все. Це, мабуть, щоб дорогу було переходити смішніше.
— Ой, леле! — схопився за голову жовтий олівець. — То ти, виходить, такий маленький, що цифр не знаєш?
— Не знаю я ніяких цифр, — відповів хлопчик. — Зате в мене машинка є!
Жовтий олівець замислився. Він подумав: раз цього маленького хлопчика відпускають самого гуляти містом, то може статися знову, що він вгледить на світлофорі зелене світло — й сміливо рушить через дорогу. І може не встигнути її перейти, як зелене світло зміниться червоним. І наступного разу поруч може нікого не трапитися, щоб врятувати хлопчика чи бодай просто попередити: не ступай на дорогу, ти не встигнеш її перетнути, бо зелений сигнал вже скінчується…
«Треба щось зробити, щоб такого більше не повторилося», — вирішив жовтий олівець. Він підійшов до світлофора і між червоним та зеленим сигналами домалював жовтий сигнал. Потім пояснив хлопчику:
— Тепер ти повинен дивитися не тільки на зелений сигнал, а й на жовтий. Знай: як тільки побачиш на світлофорі жовте світло — це знак для тебе якнайшвидше забиратися геть з дороги. Жовте світло попереджає, що незабаром загориться червоне. Зрозумів?
— Еге ж, — кивнув хлопчик. Він був дуже тямущий і одразу запам’ятав олівцеву настанову.
Жовтий олівець відвів хлопчика додому і попросив його маму, щоб навчила синочка лічби. Скоро жовтий олівець знову зустрівся з цим хлопчиком і побачив, що той вже добре знає цифри.
— Тепер світлофору жовтий сигнал не потрібен, — сказав жовтий олівець. — Можна його стерти, бо ти вже за цифрами на табло можеш зрозуміти, скільки часу лишається до червоного світла.
— Не треба стирати, будь ласка, — попросив хлопчик. — Адже є й інші діти. Їм теж може знадобитися перейти дорогу. А що, як вони теж не знають цифр, як я колись? До того ж, — додав хлопчик, — на жовте світло веселіше дивитися, ніж на якісь там гачечкуваті цифри.
Жовтий олівець засміявся і не тільки погодився з хлопчиком, а й став домальовувати жовтий сигнал на кожному світлофорі, який зустрічав. І відтоді на світлофорах, крім червоного й зеленого, засвічується попереджальне жовте світло.
Жили три братики-олівці — синій, блакитний та фіолетовий. Це їх так тільки називали — синій, блакитний та фіолетовий, — а насправді вони були однакового синього кольору. Всі через це їх плутали, і трьох братиків це дуже засмучувало.
Інші їхні братики — кольорові олівці — вирішили допомогти. Білий олівець підійшов до блакитного олівця й запропонував:
— Братику блакитний олівцю, давай я поділюся з тобою своїм білим кольором.
Він поділився своїм білим кольором, і тепер вже блакитний олівець був не синього, а блакитного кольору, бо якщо змішати білий із синім, отримаємо блакитний колір.
Тоді червоний олівець підійшов до фіолетового і сказав:
— Братику фіолетовий олівцю, дай-но я подарую тобі трохи свого червоного кольору.
Він подарував фіолетовому братику свій червоний колір, і фіолетовий олівець став уже не синім, а фіолетовим. Адже якщо змішати червоний та синій кольори, вийде фіолетовий.
А синій олівець лишився синім. Тепер його вже ніхто не сплутав би з його братиками, тому й потреби не було, щоб з ним хтось ділився кольором. Синього олівця це дуже засмутило. Він спитав своїх братів-олівців:
— Невже ви так не любите мене, що ніхто не схотів поділитися зі мною кольором?
— Ну що ти! — відказали на те його братики. — Ми тебе любимо таким, як ти є. і твій колір ми також дуже любимо. Хто крім тебе може намалювати вересневе небо, коли воно вже не блідо-блакитне по-літньому, а стає по-осінньому синім-синім?
Синій олівець, почувши таке, трохи втішився. Він був радий, що може так добре малювати синє вересневе небо. Але синій олівець все ж таки відчував якийсь неспокій, нібито чогось йому бракувало. Він глянув на своїх братів, блакитного й фіолетового, які вони раді, що отримали від рідних братів чудові відтінки у подарунок. І раптом синій олівець збагнув, чого йому хочеться. Йому хотілося самому щось подарувати, щоб зробити когось радісним!
І він вирішив комусь подарувати трохи свого синього кольору. Спершу синій олівець не знав, кому з його братів може придатися синій колір. Аж тут синій олівець згадав свого братика — сірого олівця. Той завжди був якийсь похнюплений і стояв осторонь інших.
Синій олівець підійшов до сірого олівця і спитав:
— Братику сірий олівцю, чого ти завжди такий сумний?
— Як же мені не сумувати? — відповів сірий олівець. — Адже я сірий, а цей колір усі вважають дуже негарним. Ним я майже нічого путнього не можу намалювати — хіба що сірих мишенят.
— От і добре! — зрадів синій олівець — Я якраз люблю мишенят, але сам для себе намалювати їх не можу, бо ж синіх мишенят не існує. Я з радістю побачив би, як ти малюєш сірих мишенят. Але якщо тобі не подобається твій колір, я можу трохи поділитися своїм.
Сірий олівець звеселився. Він одразу ж узяв у синього олівця трохи його синього кольору і перестав сумувати, бо набув чудового сизого відтінку.
— Яка радість! — вигукнув сірий олівець. — Тепер я можу намалювати те, про що давно мріяв!
І він тут-таки намалював багато-багато сизих голубів і випустив їх у синє вересневе небо. Голуби ширяли у високості, а сірий олівець захоплено милувався їхнім польотом.
Але й про свого синього братика сірий олівець не забував. Він-бо був дуже вдячний синьому олівцю, що той здійснив його давню мрію. І коли синій олівець хотів подивитися на сірих мишенят, сірий олівець тимчасово повертав йому його синій колір і малював для нього сірих мишенят.
Автор: Віктор Турецький